Breaking the Cycles of Hatred in Ukraine and Gaza
Written by Frazer Macdonald Hay
Breaking the Cycles of Hatred: Memory, Conflict, and Reconciliation in Ukraine and Gaza
Martha Minow’s Breaking the Cycles of Hatred: Memory, Law and Repair examines how societies grapple with cycles of violence, collective trauma, and historical injustice. Her work is particularly relevant in the context of contemporary conflicts, such as those unfolding in Ukraine and Gaza, where historical grievances, contested memories, and cycles of retribution shape the trajectory of war and peace. If breaking these cycles is to be possible, understanding how memory functions in conflict is critical.
Memory’s Fragility in the Midst of War
Harvard psychologist Daniel Schacter argues that memory is essential to identity, shaping how we relate to our environment and history (Schacter, 2001). However, memory is not a flawless record; it is malleable and shaped by external influences. Freud described memory’s "untrustworthiness" as its "weak spot," an idea that resonates in the context of war, where narratives are manipulated, reshaped, and weaponized.
Minow emphasizes the role of law in navigating contested memory, but legal mechanisms alone cannot resolve deep-seated grievances. In Ukraine and Gaza, memory is actively shaped by trauma, propaganda, and generational experiences of conflict. Schacter’s (2001) seven “sins of memory” offer insight into this phenomenon:
Misattribution – In war, historical events are often reframed to serve political ends, fostering misconceptions.
Suggestibility – Media, leadership, and external forces shape public memory, influencing perceptions of blame and victimhood.
Bias – Communities remember the past through the lens of present suffering, reinforcing entrenched narratives.
Persistence – Traumatic memories are inescapable, fueling ongoing cycles of fear, hatred, and retribution.
Minow warns that unchallenged, these distortions of memory can entrench divisions, making peace increasingly elusive. Instead, she calls for processes that acknowledge suffering without reinforcing antagonism.
Memory, Law, and the Struggle for Justice
Minow explores how legal mechanisms—such as truth commissions and international courts—attempt to balance the need for historical accountability with the goal of reconciliation. However, in places like Ukraine and Gaza, justice remains deeply politicized. Competing historical narratives drive policies, war strategies, and peace negotiations, making legal resolutions complex and often contentious.
The UNREST project, funded by the European Union, outlines three modes of remembrance:
Cosmopolitan Memory – Frames conflicts within universal human rights but may overlook local complexities.
Antagonistic Memory – Reinforces nationalist and sectarian narratives, fueling division.
Agonistic Memory – Acknowledges political conflict while promoting dialogue and ethical growth (Bull & Hansen, 2016).
Minow’s perspective aligns with agonistic memory, advocating for reconciliation processes that neither erase history nor deepen resentment. In both Ukraine and Gaza, recognizing historical grievances without allowing them to justify further violence is a necessary but difficult path.
The Role of Space in Memory and Healing
The built environment—destroyed homes, bombed schools, mass graves—serves as a physical manifestation of collective memory. Minow examines how societies transform such spaces into memorials, legal sites, or sites of reconciliation. In post-conflict settings, contested spaces often become symbols of enduring divisions or attempts at peace.
In Ukraine, cities like Mariupol and Bucha are now etched into the global memory of atrocity. How these spaces are remembered and rebuilt will shape Ukraine’s national identity for generations. In Gaza, where destruction is cyclical, reconstruction efforts are similarly tied to political narratives: do they represent resilience, occupation, or loss? Buckley-Zistel and Schäfer (2014) argue that memorialization can be both healing and polarizing, reinforcing the challenge of using memory as a tool for peace.
Breaking the Cycle: Moving Beyond Memory as a Weapon
Minow’s Breaking the Cycles of Hatred urges us to consider how memory can either sustain violence or foster reconciliation. In Ukraine and Gaza, breaking these cycles requires acknowledging the past without allowing it to dictate the future.
Legal and institutional frameworks alone are insufficient; peace requires a broader societal commitment to reshaping memory in ways that humanize rather than dehumanize. Whether through education, public discourse, or community-driven reconciliation efforts, societies must move beyond victimhood and blame toward a future where historical grievances do not justify perpetual conflict. Only then can memory serve not as a weapon, but as a foundation for peace.
كسر دوائر الكراهية: الذاكرة، الصراع، والمصالحة في أوكرانيا وغزة
تناقش مارثا مينوو في كتابها كسر دوائر الكراهية: الذاكرة، القانون والإصلاح كيف تتعامل المجتمعات مع دوائر العنف، والصدمات الجماعية، والظلم التاريخي. يصبح عملها ذا أهمية خاصة في سياق النزاعات المعاصرة، مثل تلك التي تجري في أوكرانيا وغزة، حيث تشكِّل المظالم التاريخية، والذكريات المتنازع عليها، ودوائر الانتقام مسار الحرب والسلام. إذا كان كسر هذه الدوائر ممكنًا، فإن فهم كيفية عمل الذاكرة في النزاع أمر ضروري.
هشاشة الذاكرة في ظل الحرب
يجادل عالم النفس في هارفارد، دانيال شاكتر، بأن الذاكرة ضرورية للهوية، فهي تشكِّل كيفية ارتباطنا بالبيئة والتاريخ (شاكتر، 2001). ولكن، الذاكرة ليست سجلاً دقيقًا؛ فهي قابلة للتغيير ومتأثرة بعوامل خارجية. وصف فرويد "عدم موثوقية" الذاكرة بأنها "نقطة ضعفها"، وهي فكرة تبرز في سياق الحرب، حيث يتم التلاعب بالسرديات وإعادة تشكيلها وتسليحها.
تشدد مينوو على دور القانون في التعامل مع الذاكرة المتنازع عليها، لكن الآليات القانونية وحدها لا يمكنها حل المظالم العميقة. في أوكرانيا وغزة، تُشكِّل الذاكرة من خلال الصدمات، والدعاية، والتجارب المتوارثة للأجيال في ظل النزاع. تقدم "الخطايا السبع للذاكرة" التي حددها شاكتر (2001) رؤية لهذا الظاهرة:
الإسناد الخاطئ – تُعاد صياغة الأحداث التاريخية في الحرب لخدمة الأهداف السياسية، مما يغذي سوء الفهم.
التأثر بالإيحاء – تساهم وسائل الإعلام والقيادات والقوى الخارجية في تشكيل الذاكرة العامة، مما يؤثر على تصورات اللوم والضحية.
التحيز – تتذكر المجتمعات الماضي من خلال معاناة الحاضر، مما يعزز السرديات الراسخة.
الإلحاح – الذكريات المؤلمة لا يمكن الهروب منها، مما يغذي دوائر مستمرة من الخوف والكراهية والانتقام.
تحذر مينوو من أن هذه التشويهات للذاكرة، إذا لم يتم تحديها، يمكن أن تعمّق الانقسامات، مما يجعل السلام أكثر صعوبة. وبدلاً من ذلك، تدعو إلى عمليات تعترف بالمعاناة دون تعزيز العداء.
الذاكرة، القانون، والنضال من أجل العدالة
تستكشف مينوو كيف تحاول الآليات القانونية - مثل لجان الحقيقة والمحاكم الدولية - تحقيق التوازن بين الحاجة إلى المحاسبة التاريخية والهدف المتمثل في المصالحة. ومع ذلك، في أماكن مثل أوكرانيا وغزة، تظل العدالة مسيسة للغاية. تدفع السرديات التاريخية المتنافسة السياسات، واستراتيجيات الحرب، ومفاوضات السلام، مما يجعل الحلول القانونية معقدة وغالبًا ما تكون محل نزاع.
يحدد مشروع UNREST، الممول من الاتحاد الأوروبي، ثلاثة أنماط للتذكر:
الذاكرة الكوزموبوليتية – تؤطِّر النزاعات ضمن نطاق حقوق الإنسان العالمية، لكنها قد تتجاهل التعقيدات المحلية.
الذاكرة العدائية – تعزز السرديات القومية والطائفية، مما يغذي الانقسامات.
الذاكرة الجدلية – تعترف بالصراع السياسي بينما تروّج للحوار والنمو الأخلاقي (بول وهانسن، 2016).
يتماشى منظور مينوو مع الذاكرة الجدلية، حيث تدعو إلى عمليات المصالحة التي لا تمحو التاريخ ولا تعمق الاستياء. في كل من أوكرانيا وغزة، يُعد الاعتراف بالمظالم التاريخية دون السماح لها بتبرير المزيد من العنف طريقًا ضروريًا لكنه صعب.
دور الفضاء في الذاكرة والشفاء
يشكِّل المشهد المبني – المنازل المدمرة، المدارس المقصوفة، المقابر الجماعية – تجسيدًا ماديًا للذاكرة الجماعية. تبحث مينوو في كيفية تحويل المجتمعات لهذه المساحات إلى نصب تذكارية، أو مواقع قانونية، أو مواقع للمصالحة. في البيئات ما بعد النزاع، غالبًا ما تصبح المساحات المتنازع عليها رموزًا للانقسامات المستمرة أو محاولات السلام.
في أوكرانيا، أصبحت مدن مثل ماريوبول وبوتشا محفورة في الذاكرة العالمية للفظائع. كيفية تذكر هذه الأماكن وإعادة بنائها ستشكل الهوية الوطنية الأوكرانية لأجيال قادمة. في غزة، حيث الدمار دوري، فإن جهود إعادة الإعمار ترتبط أيضًا بالسرديات السياسية: هل تمثل الصمود، الاحتلال، أم الفقدان؟ يجادل باكلي-زيستل وشيفر (2014) بأن التذكير يمكن أن يكون شافيًا ولكنه قد يكون أيضًا عاملًا في تعميق الاستقطاب، مما يبرز تحدي استخدام الذاكرة كأداة للسلام.
كسر الدائرة: تجاوز الذاكرة كسلاح
تحثنا مينوو في كسر دوائر الكراهية على التفكير في كيفية استخدام الذاكرة إما لاستدامة العنف أو لتعزيز المصالحة. في أوكرانيا وغزة، يتطلب كسر هذه الدوائر الاعتراف بالماضي دون السماح له بإملاء المستقبل.
الآليات القانونية والمؤسساتية وحدها غير كافية؛ فالسلام يتطلب التزامًا أوسع من المجتمع لإعادة تشكيل الذاكرة بطرق إنسانية بدلاً من لا إنسانية. سواءً من خلال التعليم، أو الخطاب العام، أو جهود المصالحة المجتمعية، يجب على المجتمعات أن تتجاوز دور الضحية واللوم نحو مستقبل لا تبرر فيه المظالم التاريخية النزاع المستمر. عندها فقط يمكن أن تكون الذاكرة أساسًا للسلام، وليس سلاحًا للحرب.
#أوكرانيا #غزة #كسر_دوائر_الكراهية #الذاكرة_والنزاع #المصالحة #السلام_والعدالة #التاريخ_والمستقبل #الصراعات_المعاصرة #العدالة_الانتقالية #إعادة_إعمار_الذاكرة
Розривання кіл ненависті: пам'ять, конфлікт і примирення в Україні та Газі
Марта Мінов у своїй книзі Розривання кіл ненависті: пам'ять, право і відновлення досліджує, як суспільства справляються з циклами насильства, колективною травмою та історичною несправедливістю. Її робота набуває особливого значення в контексті сучасних конфліктів, таких як ті, що тривають в Україні та Газі, де історичні кривди, суперечливі спогади та цикли помсти визначають шлях війни й миру. Якщо можливо розірвати ці цикли, то розуміння того, як працює пам'ять у конфлікті, є критично важливим.
Крихкість пам'яті під час війни
Психолог із Гарварду Даніель Шахтер стверджує, що пам’ять є основою ідентичності, оскільки вона формує наше сприйняття довколишнього світу та історії (Шахтер, 2001). Однак пам’ять не є точною: вона змінюється, формується зовнішніми чинниками та може бути викривленою. Фройд описав "ненадійність" пам’яті як її "слабке місце", що особливо актуально в умовах війни, коли наративи маніпулюються, переписуються і використовуються як зброя.
Мінов наголошує на ролі права в управлінні суперечливими спогадами, але юридичні механізми самі по собі не можуть усунути глибоко вкорінені кривди. В Україні та Газі пам’ять формується через травми, пропаганду та досвід поколінь, які виросли в умовах конфлікту. "Сім гріхів пам’яті", визначені Шахтером (2001), дають уявлення про це явище:
Хибна атрибуція – історичні події перекручуються у війні на користь політичних цілей, що підсилює непорозуміння.
Вплив навіювання – медіа, лідери та зовнішні сили впливають на колективну пам’ять, формуючи сприйняття провини та жертви.
Упередженість – суспільства пам’ятають минуле через призму сьогодення, що зміцнює усталені наративи.
Настирливість – болючі спогади переслідують людей, створюючи нескінченні цикли страху, ненависті та помсти.
Мінов застерігає, що ці спотворення пам’яті, якщо їх не піддавати сумніву, можуть лише посилити розкол, ускладнюючи шлях до миру. Натомість вона закликає до процесів, які визнають страждання, але не поглиблюють ворожнечу.
Пам’ять, право та боротьба за справедливість
Мінов досліджує, як юридичні механізми – такі як комісії правди та міжнародні суди – намагаються збалансувати необхідність історичної відповідальності та примирення. Однак в Україні та Газі справедливість залишається надзвичайно політизованою. Конкуруючі історичні наративи визначають політику, військові стратегії та мирні переговори, що ускладнює правові рішення.
Проєкт UNREST, фінансований ЄС, визначає три моделі пам’яті:
Космополітична пам’ять – трактує конфлікти у контексті глобальних прав людини, проте може нехтувати місцевими нюансами.
Ворожа пам’ять – зміцнює націоналістичні та сектантські наративи, поглиблюючи розбіжності.
Дискусійна пам’ять – визнає політичні суперечності, водночас заохочуючи діалог та моральне зростання (Пол і Гансен, 2016).
Підхід Мінов узгоджується з дискусійною пам’яттю, оскільки вона підтримує процеси примирення, які не стирають історію, але й не розпалюють ворожнечу. В Україні та Газі визнання історичних кривд без їх використання для виправдання подальшого насильства є складним, але необхідним кроком.
Роль простору у пам’яті та зціленні
Фізичне середовище – зруйновані будинки, розбомблені школи, масові поховання – є матеріальним втіленням колективної пам’яті. Мінов розглядає, як суспільства перетворюють ці простори на меморіали, юридичні майданчики чи місця примирення. У постконфліктних середовищах суперечливі простори можуть стати символами тривалого поділу або спробами досягнення миру.
В Україні міста, такі як Маріуполь і Буча, закарбувалися в глобальній пам’яті як місця звірств. Те, як їх будуть згадувати та відбудовувати, визначатиме українську національну ідентичність на покоління вперед. У Газі, де руйнування циклічне, процес відновлення також пов’язаний із політичними наративами: чи символізує це стійкість, окупацію чи втрату? Баклі-Цістель і Шефер (2014) стверджують, що пам’ятання може зцілювати, але також може посилювати розкол, підкреслюючи складність використання пам’яті як інструменту миру.
Розрив кола: вихід за межі пам’яті як зброї
Мінов у Розриванні кіл ненависті закликає нас замислитися над тим, як пам’ять може або підтримувати насильство, або сприяти примиренню. В Україні та Газі розірвання цих циклів вимагає визнання минулого без того, щоб воно диктувало майбутнє.
Юридичні та інституційні механізми самі по собі недостатні; мир вимагає ширшого суспільного зобов’язання переформатувати пам’ять у гуманний, а не дегуманізуючий спосіб. Через освіту, публічний дискурс та ініціативи громадського примирення суспільства повинні рухатися від ролі жертви та обвинувачення до майбутнього, де історичні кривди не виправдовують подальший конфлікт. Лише тоді пам’ять може стати основою для миру, а не зброєю війни.
Comments